Сценарій естафети – пам’яті

«Слава визволителям Криворіжжя»

 до 70 – ї річниці визволення Криворізького району

Ведучий 1. В житті є пам'ять, що ніколи не вмирає,

                Із забуття нетлінне повертає…

                Є людський біль і честь, і слава –

                Їх забувати не маємо ми  права.

Ведучий 2.  Доброго дня, дорогі гості, вчителі  та учні. На жаль, сьогодні серед нас не має  ветеранів, але пам'ять про них завжди залишається в наших серцях. Сьогоднішня наша зустріч  знаменна. Ми зібралися на урочистості присвячені Естафеті пам’яті «Слава  визволителям    Криворіжжя» присвяченої  70 – тій річниці визволення Криворізького району. 

Ведучий 1. Ми раді й щасливі вітати гостей.

Ведучий 2. Уклін від дорослих, уклін від дітей.

(вклоняються)

Ведучий 1. Сьогодні в залі присутні учні, працівники школи, жителі та гості села Кіровка.

Ведучий 2. Урочистості, присвячені естафети пам’яті «Слава визволителям Криворіжжя» оголошується відкритим.

(Звучить Гімн України)

Ведучий 1. Ми  українці ніколи  не забудемо подвигу своїх дідів і батьків у Другій світовій війні. Ми сьогодні шануємо  всіх живих, хто пережив її, в кого й досі болять рани.

( Виконується  пісня «Легкий школьный вальс» та танок, звучить голос Левітана про початок війни, учні виходять)

Учень 1. Це на світанку сталося колись:

Стривожений із муками і жалем

Світ стрепенувся, кров’ю вмить залився,

Неначе розпанаханий кинджалом.

Учень 2.  Війна назустріч молодому дню.

Із гуртком, із брязкотом котилася.

Лавиною металу і вогню

На нашу землю й долю навалилась.

Ведучий 1. Слово надається голові ради ветеранів Дяченко Галині Леонідівні

(звучить спокійна мелодія, на фоні мелодії, учні читають спогади, на мультимедійному екрані фото ).

 Ведучий 2.    Майже ніхто вже в селі не пам’ятає ту жінку. Лише одна старенька бабуся, Біла Ніна Іванівна, зберегла у своїй пам’яті згадку про подвиг, що здійснила вона. Галина була дуже гарна,-  розповідає баба Ніна,- чорнява, з карими веселими очима, брови неначе намальовані, зросту середнього, струнка й тендітна. А от прізвище її по-чоловікові ніяк не могла згадати.

     Відомо, що до війни перший чоловік Галини Приходченко помер. У 1940 році вона вийшла заміж  удруге. Чоловіка звали Борисом. Він дуже любив Галю і її сина Сашка від першого шлюбу. Вони побудували хату по вул. Червоноармійській у с. Кіровка. Стоїть і зараз та хата, старенька вже, живуть у ній люди, які навіть і не знають про її перших господарів і про те, яка страшна трагедія відбулася на тому подвір’ї у жовтні 1943 року.

     А того року осінь стояла тепла; природі було байдуже до війни. „Цвіли осінні тихі небеса” , - як співається у пісні, відлітали у вирій птахи. А на землі коїлося страшне.

     Одного дня до Кіровки підійшли радянські  війська. Кажуть очевидці, що вони опинилися тут помилково. Бій був запеклий. Тоді загинуло біля 400 наших солдатів. Велика група їх опинилась у самому селі Кіровка, звідки їм не було змоги вирватися. На подвір’я Галі їх прийшло 7 чоловік. Всі вкрай змучені, серед них поранені. Ні хвилини не вагалась молода жінка, адже в самої чоловік на фронті. Всіх сховала у своєму погребі, нагодувала, чим могла, перев’язала рани. А в селі точився страшенний бій, справжнє пекло. На другий день, коли бій стих, німці почали ходити по дворах у пошуках червоноармійців, які залишились живі. Розстрілювали всіх безжально, разом з ними і тих, хто їх переховував.

    Прийшли вони і до Галини Приходченко. Відразу випустили кілька автоматних черг у погріб. Аж через день сусідка, дружина вбитого напередодні Свірідова Захарія Кузьмовича, почула дитячий плач, що лунав з подвір’я Галини. Вона швидко пішла туди. Звуки лунали з погреба.  Коли заглянула, перед її очима постала страшна картина. Погріб був завалений мертвими тілами, під ними плакала маленька дитина, Сашко – син Галі. На допомогу прибігли люди. Витягли 7 тіл червоноармійців і тіло Галі.

    Сашко тоді востаннє бачив свою маму. Поховали її люди на кладовищі у с. Кіровка, там же поховали і сімох солдат, яких вона рятувала.

Ведучий 1. Наші війська наблизилися до передмісць Кривого Рогу і по берегах річки від Недайводи, Лозуватки, обійшли аж до села Кіровки  - це була осінь 1943 року, точно не пам’ятаю дату, але  здається в жовтні місяці. Раптом стала помітна метушня серед німців, наїхало повно машин, мотоциклів, через деякий час стали виїздити з села, і надвечір була тишина в селі, якась гнітюча, всі чекали, що наближаються наші війська і буде битва. Наступили вечірні сутінки, всі сидять по хатах, чоловіки інколи сходяться, поговорять і розходяться. Прийшла тривожна ніч, періодично я виходила з хати і з-під сарая вдивлялася в  сторону міста , звідки було чути гуркіт гармат і час від часу ракети освітлювали табір, було ясно немов вдень.

Ведучий 2.  Головенко Віктор Єгорович (спогади)

     Народився в с. Данилівна Кіровської с/ради Криворізького району Дніпропетровської області у 1924 році. До війни закінчив 10 класів. Коли почалась війна був вдома на окупованій території. В червні 1942 року був вивезений в Німеччину, де в м. Галле в таборі працював на заводі „Ліндер”. Мені було присвоєно № 297. На правому рукаві був знак „OST”. Взуття було дерев’яним влітку і взимку. Намотаєш ганчірки на ноги і так зимою тебе гонять на роботу. В одному бараці вміщалось 300 чоловік. Ліжка були в три яруси. Вентиляції ніякої, тож до ранку дихати нічим. На добу давали 100 г хліба і двічі теплої води в якій плавало 3-5 шматочків брюкви.

     На роботу і з  роботи водили під великою охороною, так як було багато спроб втеч. Втечі часто закінчувались трагічно —  розстріл або концтабір.

Не дивлячись ні на що у вересні 1942 року я, Фіщин Іван Захарович (односельчанин) та Шпунтенко Сергій з Кривого Рогу здійснили втечу прямо із заводу. Втеча була спланована на нічну зміну. На станції Шкопау під час посадки у залізничний вагон я був схоплений залізничною жандармерією, а Фіщин та Шпунтенко заховались між вагонами. Подальша їх доля мені не відома. В жандармерії мене сильно побили. Старший весь час кричав -  „партизан” і бив палицею та чобітьми, коли я лежав на підлозі. На другий день мене та інших людей під охороною відправлили на автомашині в табір Требіц. В дерев’яних бараках людей було стільки, що неможливо було протиснутись на свої нари. Їсти давали один раз на добу шматочок хліба та кип’яток з невідомо чим. На третій день мене викликали до комендатури. Там був лікар, як потім з’ясувалось  росіянин. Коли комендант вдарив я впав на підлогу. Лікар мене підняв та закричав російською: „Симулянт, працювати не хочеш. Ти здоровий”, а на вухо тихенько сказав „Врятую”. Наступного дня мене відправили до табору, звідки втікав. Там пропрацював до звільнення американцями 5 травня 1945 року.

Ведучий 1.  Кандиба Микола Федорович.  Водій за спеціальністю, мобілізований ще 22 березня на будівництво укріплень на кордоні в Литві. Поперед знаходилась застава  наших військ. Напередодні війни за 2-3 неділі з дотів і дзотів застави демонтували важку артилерію і відправили  на ремонт. В цей час спостерігали часте порушення кордону німцями: лазутчики, перебіжчики. Перед самим початком війни такі дії з боку противника не спостерігались.  22 червня о 4 годині нас всіх і прикордонників і будівельників підняли по тривозі, видали по 10-зарядній гвинтівці, підвезли кінну артилерію. Німці із закоченими рукавами, насувалися стройовим маршем. Тільки наші бійці протягом 4 годин стримували наступ  фашистів. Командир застави перейшов на бік німців. Командування взяв на себе молодший лейтенант. Але ворожа авіація розбомбила заставу, і всі, хто міг рухатись,  відступали на схід, в Білорусію. А день проходили по 50 км. В основному рухались лісами, бо на дорогах їздили німці на мотоциклах. Так ми з товаришами дійшли до Смоленська. Тут організовувалося ополчення з цивільного населення і відступаючих бійців. Нас, як водіїв, направили на Сталінградський фронт, де ми з м. Грозний перевозили до діючої армії паливо і боєзапаси.  Коли події на фронтах змінились на користь Червоної Армії, я зі своєю „полуторкою” знову пройшов той же шлях, що і при відступі, і закінчив війну в Литві.

Ведучий 2. Биченко Андрій Степанович. Народився 15 серпня 1923 року в с. Кудашівка Криворізького району Дніпропетровської області. 17-річним юнаком зустрів Андрій звістку про війну. До першої черги мобілізації він не потрапив через швидкий наступ фашистів. Лише після звільнення м. Кривого Рогу в лютому 1944 20-річним юнаком був мобілізований до армії Криворізьким польовим  воєнкоматом. Андрій Степанович потрапив до Єланця, де формувався учбовий батальйон, шлях якого проходив через Вознесенськ до Тирасполя. В Тирасполі в березні 1944 року він рядовий розвідки 52 піхотного полку 28 гвардійської дивізії діючої армії 4-го Українського фронту. У квітні 1944 року отримує звання молодшого сержанта. У травні 1945 року був демобілізований.

(Виконується пісня «В лесу прифронтовом»)

Ведучий 1. На сільському Криворіжжі встановлено більш як півсотні і обелісків під якими покоїться прах понад 14 тисяч радянських воїнів, загиблих період з 25 жовтня 1943 року по 8 березня 1944 року.

Ведучий 1. Роки… Скільки б їх не минуло, не зітруть у народній пам’яті світлі імена тих, хто відав своє життя за незалежність нашої Вітчизни. Не забуваємо ми  воїнів нашого села. Золотими літерами вписані їх прізвища та імена в книзі «Пам’яті».

Ведучий 2. Свічка поминальна… Сьогодні ми запалимо її на пам’ять про тих, чиї імена назавжди залишаються у наших серцях.

( Звучить спокійна мелодія, учні виходять зі свічками, під музику виносимо портрети)

Ведучий 1. Рясних Іван Михайлович

Ведучий 2. Мисько Федір Якович

Ведучий 1. Стасюк Микола Григорович

Ведучий 2. Штанько Федір Андрійович

Ведучий 1. Гардаш Григорій Пилипович

Ведучий 2. Биченко Андрій Степанович

Ведучий 1. Приходько Іван Іванович

Ведучий 2. Трегубенко Дмитро Лукич

Ведучий 1. Деменков Микола Григорович

Ведучий 2. Мельников Михайло Петрович

Ведучий 1. Ковальов Анатолій Вікторович

(на фоні слів презентація імена тих, хто загинув чи пропав безвісти)